Бібліотека української керамології

Про побутування назви гончарної столиці України – містечка Опішного – за російськогоколоніального режиму впродовж другої чверті ХVІІІ – початку ХХ століття. За літературнимий архівними джерелами відтворено особливості русифікації ойконіма та його автентичногофункціонування серед автохтонного населення.

Унікальна збірка керамологічних джерел і наукових студій з історії гончарства села Дибинці – провідного гончарного осередку Київщини. Опубліковано цехову книгу гончарів 1744–1817 років з аналізом архівних документів; історичні розвідки з історії гончарського цеху XVIII століття та релігійного братства 1779–1909 років. Подано фрагменти студій 1862, 1912, 2014 років та новітнє дослідження гончарного мистецтва Дибинців кінця XVIII – початку ХХІ століття. Видання доповнено фотоматеріалами архівних документів, виробів дибинецьких гончарів, сучасними краєвидами славетного села.

Перше в українській керамології дослідження окремих ремісничих родів Гончарської столиці України – містечка Опішного (Полтавщина). В його основу покладено матеріали, зібрані авторкою в польових керамологічних експедиціях упродовж 2013–2017 років. Повернуто з небуття десятки імен опішненських гончарів, малювальниць, майстрів і майстринь глиняної іграшки. Простежено родоводи, подано унікальні світлини творців побутової й художньої кераміки та членів їхніх родин, авторських робіт. Опубліковано спогади старожилів зі збереженням місцевої гончарської лексики.

Книгу присвячено життєвому й творчому шляху відомої в Кубані вишивальниці Віри Мордіної, яка походить з українського козацького роду Зубенків і народилася в знаному гончарному осередку – селі Малі Будища, що знаходиться поряд зі всесвітньо відомою столицею українського гончарства – Опішним. Подано фотолітопис життя й творчості мисткині, її епістолярну спадщину (1996-2006), а також листи до неї (1997, 2004), в яких міститься унікальна інформація про її родину, біографічні події, історію Малих Будищ і навколишніх населених пунктів. Осібне місце в книзі займають спогади й роздуми Віри Мордіної про життя, любов до пісні, вишите й написане нею, адже вона не лише вишивала, але й писала (билини, казки, вірші, статті в періодиці). Подано газетні публікації Віри Мордіної (1988-2003) та про неї (1985-2001), а також бібліографію мисткині (1985-2019).

Дослідження життєвого й творчого шляху, мистецької спадщини видатної української малювальниці, уродженки Малих Будищ (Полтавщина) Мотрони Назарчук (1911-2008). Опубліковано частину творів мисткині з фондових зібрань музеїв України. Епістолярій майстрині (1973-2007), а також листи до неї від різних адресантів (1961-2006) містять унікальну інформацію про її життя, родину, історію рідного села, столиці українського гончарства – Опішного, навколишніх гончарних осередків – Глинського та Міських Млинів. Подано фотолітопис життя, спогади й публікації, унікальні архівні документи про видатну постать вітчизняної культури.

Перше в Українській керамології й етнології комплексне дослідження гончарного шкільництва в Україні впродовж 1894-1941 років. Вивчено форми передачі професійних гончарських знань, які передували заснуванню спеціалізованих навчальних закладів. Проаналізовано заходи державних органів, що впливали на розвиток гончарного промислу, а також специфіку державного регулювання гончарного шкільництва в умовах становлення окупаційної тоталітарної системи в Україні. На основі архівних і літературних джерел, польових матеріалів проаналізовано передумови відкриття, основні напрямки діяльності, шляхи вивчення й популяризації традиційного гончарства, технологічні аспекти опанування гончарною справою, етнопедагогічні засади функціонування, постаті керівників і викладачів, учнівський склад та навчальні програми гончарних навчальних закладів на території Полтавщини, Українського Полісся, Слобожанщини, Середньої Наддніпрянщини, Поділля. З’ясовано вплив шкільництва на гончарний промисел. До наукового обігу введено унікальні архівні й керамологічні матеріали з історії гончарних закладів.

Монографію присвячено історії української археологічної керамології від набуття Україною незалежності 1991 року до 2016 року. Цей хронологічний період прикметний оновленням національних академічних установ і створенням нових, орієнтованих на вивчення кераміки й гончарства. На основі комплексного аналізу джерельної бази окреслено провідні загальноєвропейські тенденції розвитку археологічної керамології. Виділено основні етапи структурування й становлення української академічної археологічної керамології. Охарактеризовано практичні й теоретичні засади роботи з археологічною керамікою. Окреслено головні напрямки розвитку наукової дисципліни на сучасному етапі.

Кераміка для більшості археологічних культур є домінуючим типом знахідок. ЇЇ дослідження займає багато часу, однак кінцевий результат керамологічних досліджень зазвичай перевершує всі очікування, адже вона містить у собі надзвичайно багату історичну інформацію. Глиняні вироби є надійним джерелом для датування пам’яток. Їх аналіз дозволяє виокремити місцеве виробництво й імпортовані речі, з’ясувати шляхи обміну між окремими населеними пунктами й навіть територіями. Задля того, щоб кераміка стала надійним історичним джерелом, необхідно знати й вміти працювати з нею. У першому випуску матеріалів Археолого-керамологічної літньої академії в Опішному узагальнено практичний досвід опрацювання археологічної кераміки в польових і камеральних умовах. Оскільки в українській археологічній керамології відсутні чіткі загальні методичні засади, опубліковані в спеціальній роботі, пропоновані методичні рекомендації покликані частково заповнити лакуну в цьому питанні. У виданні охарактеризовано важливі етапи первинної обробки кераміки в польових умовах (фіксація, миття, шифрування, складання польового опису, пакування й транспортування, реставраційно-консерваційні заходи, графічне документування).

Перше в українській керамології комплексне дослідження розвитку гончарного шкільництва в місті Кам’янець-Подільський упродовж першої третини ХХ століття. За архівними й літературними джерелами, польовими матеріалами проаналізовано передумови заснування, основні напрямки діяльності, учнівський склад, навчальні програми, технологічні аспекти опанування гончарства, етнопедагогічні засади функціонування й персоналії викладачів різночасових навчальних закладів: Кам’янець-Подільських рисувальних класів (1905–1908); Кам’янець-Подільської художньо-ремісничої навчальної майстерні (1908–1919); Кам’янець-Подільської художньо-промислової професійної школи імені Григорія Сковороди (1919–1933). Відтворено унікальну в межах України систему комплексного формування творчого майстра, що передбачала практику у виробничих майстернях, участь в етнографічних експедиціях і фахових гуртках, видавничу, музейну й виставкову діяльність. З’ясовано визначальну роль керівників гончарних навчальних закладів в успадкуванні й передачі професійних знань (В’ячеслав Розвадовський, Микола Роот, Володимир Гагенмейстер). Вивчено трагічні сторінки історії, пов’язані зі знищенням російською окупаційною владою цього самобутнього осередку збереження, розвитку й популяризації народного мистецтва. Опубліковано унікальні архівні й керамологічні матеріали гончарних шкіл Кам’янця-Подільського.

Монографія є першим ґрунтовним дослідженням репресивних заходів радянського тоталітарного режиму в галузі традиційного гончарства України впродовж 30-х – 50-х років ХХ століття. В основу книги покладено архівні документи, літературні й польові джерела, що стосуються мешканців гончарної столиці України – містечка Опішного – й навколишніх гончарних осередків сучасного Зіньківського району Полтавської області. Подано життєписи й матеріали фальсифікованих кримінальних справ гончарів, працівників гончарних підприємств, працівників і випускників гончарних шкіл, керамолога.