Бібліотека української керамології

Монографію присвячено історії української фольклористики в керамологічному аспекті знайдавніших часів до початку ХХІ століття. Накопичення фактажної бази керамологічних студійпочалося саме з фольклорних матеріалів – міфологічних легенд, казок, переказів, бувальщин,пісень, приказок і прислів’їв про гончарів і горшковозів, гончарні сировину й вироби, торгівлюними та їхнє застосування, з описів календарних, родинних та оказійних обрядів, магічних практик,вірувань і повір’їв, де фігурували глиняні вироби чи були задіяні гончарі. Виявлено елементигончарського фольклору в джерелах ХІ – кінця ХVІІІ століття, показано збирання гончарськогофольклору в першій половині ХІХ століття, основні тенденції розвитку української керамологічноїнауки в другій половині ХІХ століття – на початку ХХ століття, піднесення української керамологіїв першій половині ХХ століття, діаспорні дослідження керамологічної проблематики, студіюваннягончарської проблематики в другій половині ХХ століття, сучасні наукові дослідженнягончарства як явища духовної культури. Наведено біографічні довідки про фольклористів,етнографів, керамологів, діячів культури, які фіксували й досліджували гончарський фольклор,охарактеризовано їхній внесок у формування фольклористичних джерел керамології, які маютьзначний пізнавальний потенціал.

Перше в Українській керамології й етнології комплексне дослідження гончарного шкільництва в Україні впродовж 1894-1941 років. Вивчено форми передачі професійних гончарських знань, які передували заснуванню спеціалізованих навчальних закладів. Проаналізовано заходи державних органів, що впливали на розвиток гончарного промислу, а також специфіку державного регулювання гончарного шкільництва в умовах становлення окупаційної тоталітарної системи в Україні. На основі архівних і літературних джерел, польових матеріалів проаналізовано передумови відкриття, основні напрямки діяльності, шляхи вивчення й популяризації традиційного гончарства, технологічні аспекти опанування гончарною справою, етнопедагогічні засади функціонування, постаті керівників і викладачів, учнівський склад та навчальні програми гончарних навчальних закладів на території Полтавщини, Українського Полісся, Слобожанщини, Середньої Наддніпрянщини, Поділля. З’ясовано вплив шкільництва на гончарний промисел. До наукового обігу введено унікальні архівні й керамологічні матеріали з історії гончарних закладів.

Монографія присвячена комплексному вивченню поселення Маслини, що належить до хори Херсонеса Таврійського у Північно-Західній Тавриці. Пам’ятка була розкопана протягом 1972-1986 рр. загоном Харківського університету Північно-Кримської експедиції під керівництвом В.О.Латишевої (1934-2002 рр.). Робота висвітлює історію дослідження поселення, подано детальний аналіз основних аспектів матеріальної культури давнього населення – будівельних залишків та керамічного комплексу; досліджено прояви варварських елементів. Порушено питання економічного розвитку херсонеської хори за елліністичної доби.

Перше в українській керамології комплексне дослідження розвитку гончарного шкільництва в місті Кам’янець-Подільський упродовж першої третини ХХ століття. За архівними й літературними джерелами, польовими матеріалами проаналізовано передумови заснування, основні напрямки діяльності, учнівський склад, навчальні програми, технологічні аспекти опанування гончарства, етнопедагогічні засади функціонування й персоналії викладачів різночасових навчальних закладів: Кам’янець-Подільських рисувальних класів (1905–1908); Кам’янець-Подільської художньо-ремісничої навчальної майстерні (1908–1919); Кам’янець-Подільської художньо-промислової професійної школи імені Григорія Сковороди (1919–1933). Відтворено унікальну в межах України систему комплексного формування творчого майстра, що передбачала практику у виробничих майстернях, участь в етнографічних експедиціях і фахових гуртках, видавничу, музейну й виставкову діяльність. З’ясовано визначальну роль керівників гончарних навчальних закладів в успадкуванні й передачі професійних знань (В’ячеслав Розвадовський, Микола Роот, Володимир Гагенмейстер). Вивчено трагічні сторінки історії, пов’язані зі знищенням російською окупаційною владою цього самобутнього осередку збереження, розвитку й популяризації народного мистецтва. Опубліковано унікальні архівні й керамологічні матеріали гончарних шкіл Кам’янця-Подільського.

Монографія є першим комплексним дослідженням прядіння і ткацтва населення Лівобережного Лісостепу України VІІ – початку ІІІ століття до н.е. До аналізу залучено значну кількість керамологічних, археологічних та етнографічних джерел. У підсумку відтворено технологію виготовлення ниток, тканин та глиняних виробів, пов’язаних з прядінням і ткацтвом, показано їх роль і місце в житті тогочасного суспільства

Монографію присвячено дослідженню декору глиняних виробів самобутнього історико-культурного регіону – Лівобережної України – впродовж останньої третини VII тисячоліття до н.е. – ХІІІ століття. Уперше проаналізовано майже восьмитисячолітню історію декору кераміки. Вивчено технологію нанесення декору, особливості елементів і композицій орнаментів, висловлено гіпотези щодо їх функцій.

Здійснено комплексне керамологічне дослідження гончарства крайнього східного гончарного осередку України. Охарактеризовано джерела й літературу з питань гончарства в с.Макарів Яр. Відтворено історичний розвиток місцевого промислу, з’ясовано причини його занепаду. Реконструйовано технологічний процес кустарного виробництва глиняних виробів; вивчено їх асортимент, функції, художні ознаки та способи збуту. Проаналізовано роль повітового земства у розвиток гончарного осередку. Вивчено обставини заснування, аспекти діяльності, вплив на промисел місцевої гончарної школи

Монографія є першим в українській керамології комплексним дослідженням малих осередків гончарства. В її основу покладено матеріали, зібрані автором у польових керамологічних експедиціях, у бібліотеках та архівах упродовж 1994-2005 років. Наукова праця відтворює історичний розвиток гончарних осередків, що знаходяться в Зіньківському районі Полтавської області, на північ від гончарської столиці України – Опішного, а саме – Безруків, Глинського, Лазьків, Малих Будищ, Старих Млинів і Хижняківки. Відтворено місцеву технологію виготовлення глиняних виробів та способи їх збуту, професійні звичаї гончарів. Повернено із забуття десятки імен місцевих майстрів.

Монографію присвячено календарній обрядовості з використанням глиняних виробів у традиційно-побутовій культурі росіян і поляків – Свистоплясці та Ренкавці. На підставі широкого кола джерел простежено ґенезу й еволюцію цієї обрядовості, первісно пов’язаної з язичницьким культом бога грому Перуна й відродженої нині як громадські урочистості. Проаналізовано шлях глиняних виробів від культової пластики до дитячої іграшки та мистецьких творів, які стали уособленням етнічності, фактором збереження локальної й національної ідентичності за доби глобалізації.

Розглядається оптовий спосіб збуту глиняних виробів опішнянських гончарів скупникам, які займалися подальшим перепродажем товару на Півдні. Дослідження охоплює часовий проміжок від останньої чверті ХІХ до першої третини ХХстоліття.